Моя дорога бабуся, коли я сумую за тобою я дістаю твої фотоальбоми з весілля і милуюсь тобою. В них так багато надії і безтурботності, що поки я переглядаю їх, мені здається, що все навколо стає ідеальним. Це заспокоює мене. Там де ти - краса, я роздивляюсь речі на фото і опиняюсь в світі твоїх прекрасних історій, деколи - у тій казці про викрадення царівни, яку везуть туди, де захід сонця і вона родить синів просто на березі океану. Але також пригадую твої розповіді про дітей, які народжувались у підвалах. Колись я думала, що діти у війну не народжуються. Ти пам'ятаєш ще ті історії? Скажи бабусю, якого кольору було тоді небо? Чи хмара, яка суне на нас вже має схожі відтінки? Ти завжди така розумна і завжди мене заспокоїш, скажи, чи ти також чуєш в повітрі звук наче десь розбивається скло? Пообіцяй мені, що коли світ почне розсипатись не тільки в наших передчуттях - ти пригадаєш як зміцнити твої стіни, і вчасно знайдеш безпечний притулок. А коли збліднуть фарби навколо і почується гуркіт - хочу, щоб ти пам'ятала, коли ми разом - ми врятуємось і відновимо всі скарби з твоїх фотоальбомів. Бережи себе. Нехай небо буде кольору мирного ранку.