Останні роки нагадують мені мою дитячу гру в “Жахи”, коли за правилами, треба було довго вдивлятись в репродукції Босха в найбільшій книзі з нашої книжкової шафи, а коли ставало дуже страшно — закрити очі. Розплющити очі можна було лише, знайшовши навпомацки маму.

Коли світ навколо мого дому занурився в жорстоке середньовіччя, замкнені на ключ двері твого дому більше не дають тобі жодних гарантій безпеки, бо всі досягнення в сфері захисту елементарних прав людини розвіялись як пусті розмови, людям моєї країни хочеться заплющити очі. Мільйонам довелось залишити свій дім, але навіть будучи закордоном, відчуття страху за близьких і за свої домівки не дає розплющити очей. Думання про затишні кутки твого дому виглядають як нова сполука в поєднанні з уявою, яка живиться усвідомленням, що в будь-який момент увесь твій світ може бути зруйнованим.

Проект в процесі виконання… В своїх колажах я використовую два мої улюблені полотна Ієроніма Босха "Сад земних насолод" і "Страшний суд", які римую зі своїми спогадами звичайного повсякдення.