Все приховане стає видимим. Колись приховати було простіше, але сьогодні світ став майже прозорим і брехні ніде подітись, вона виглядає недолуго і смішно, хоч діється відкрито, нахабно. Страшно, коли вона виростає до розмірів війни. Навіть якщо це війна з міфами, брехня — це важка зброя. За кілька днів до війни вона почала відчутно згущатись. Раптом з екрану я чую, що моєї країни не існує, що вона вигадана всього лише сто років тому стараннями однієї людини, а сьогодні є прихистком нацистів і наркоманів. Я знаю цю брехню на смак і впізнаю її здалеку, але ніяк не можу звикнути, що вона ще потребує викриття, що нею хворіють мільйони покірних прихильників режиму, який поколіннями тримає людей за дурнів або в тисках страху. Для колишніх жителів Радянського Союзу брехня асоціюється з музикою балету “Лебединого озера”, який десятиліттями служиив інструментом приховування правди: кожна гучна подія, яку треба було замовчати, — чи то вибух в Чорнобилі, чи смерть чергового генсека — на екранах телевізорів замінялась балетом. Під час путчу телебачення три дні транслювало “Лебедине озеро”. Тому моя акція покладена на музику сумнозвісного балету, але я назвала її “Лебединою піснею”, віщуючи швидкий кінець режимові, який загрався в погані ігри. Коли брехня заходить так далеко в своїх іграх, вона неодмінно пожирає сама себе.