Межу між історією і вигадкою краще шукати на місці подій. В точках на планеті, де історія звила особливо заплутані клубки, залишаються глибокі сліди. Вони читаються в конфігураціях рельєфу, розташуванні доріг, звивинах річок, деколи навіть і в обличчях місцевих жителів. Попри нашарування часу, якісь паралелі можна вихопити з атмосфери. Або ж це безнадійна гра уяви...

 

(Дніпро. Запоріжжя. О.Хортиця.)

 

Найепічніша частина нашої історії буквально протікає Дніпром. Це не просто поділ на два береги, — це був давній природний кордон між осілим світом і кочовим, межа Дикого Поля, а головними фігурантами оборони цього кордону до ХVІІІст. були запорозькі козаки з форпостами на дніпровських порогах. Сьогодні, зрозуміти справжню функцію козацтва важко, навіть, в історичних музеях - щоб розгледіти в ньому історичного персонажа, доводиться абстрагуватись від декоративної ролі козака, якою його наділили за останнє століття. Стилізований образ козака репрезентував українство серед інших радянських республік. Надання йому гумористичних рис, створення танцювального образу нівелювало культурні і військові здобутки козацтва і применшувало його значущість в дійсній історичній картині. Така трансформація дійсного в уявне ілюструє, як можна цілу історичну епоху перемістити в площину, наприклад, народної творчості. Навряд чи сьогодні хтось серйозно ставиться до персонажу козака навіть в межах України. Намагання витягнути видозмінених історичних постатей на поверхню, шукаючи героїв для нової дійсності, своєю абсурдністю ще далі посуває достовірність персонажу в область міфу.